середа, 29 грудня 2021 р.

До 155 - річчя від дня народження Данила Заболотного, українського мікробіолога та епідеміолога

З 21 до 29 грудня представлено інформаційну викладку "Видатний науковець, приборкувач епідемій".

Академік Данило Заболотний – усесвітньо відомий український мікробіолог та епідеміолог, один із засновників вітчизняної епідеміології, президент Всеукраїнської академії наук (нині – Національна академія наук України) у 1928-1929 роках. Він був одним із тих, хто створював сучасну епідеміологічну і мікробіологічну науку, хто збагатив її класичними працями, чию справу й донині творчо розвивають його учні та послідовники. Усе життя і діяльність Д. К. Заболотного є яскравим і повчальним прикладом самовідданого, творчого служіння науці та людям. Він зробив значний внесок у розвиток світової науки про заразні хвороби та боротьбу з ними. Його численні наукові праці, присвячені вивченню чуми, холери, малярії, дифтерії, черевного і висипного тифу, сифілісу, газової гангрени й інших особливо небезпечних інфекцій, здобули широке міжнародне визнання. Про основні віхи життєвого шляху науковця-подвижника та його найбільші професійні здобутки йдеться в одному з випусків документального циклу «Ті, що змінили світ» телеканалу «UA|TV».

Народився Д.К. Заболотний 16 грудня 1866 року у невеликому українському селі Чоботарці Ольгопільського повіту Подільської губернії (нині – с. Заболотне Крижопільського району Вінницької області) в селянській родині Кирила Павловича та Євгенії Миронівни Заболотних. За спогадами, у дитинстві майбутній геній науки швидко й легко засвоював нові знання. Мати навчила його грамоті та прищепила любов до книг. Ще змалку його понад усе приваблювала природа рідного краю. Цілими днями Данило збирав рослини, квіти, складав гербарії та колекції найрізноманітніших комах. І цю виняткову любов до природи він зберіг на все життя.
Після смерті батька у 1876 році за сприяння дядька Макара Мироновича Сауляка Данило вступив до Нахічеванської прогімназії у Ростові-на-Дону, яку закінчив 1880 року. Згодом він переїхав до Одеси і продовжив навчання в Рішельєвській гімназії, яку успішно закінчив у 1885 р. Після закінчення гімназії, маючи яскраво виражену схильність до природознавства, Данило Заболотний вступив до природничого відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету [нині – Одеський національний університет імені І.І. Мечникова] в Одесі. Проте в університетському житті не все йшло гладко. Після однієї зі сходок, на якій студенти висловлювали протест проти масового звільнення найактивніших працівників університету, проти несправедливості та репресій, Д.К. Заболотного як одного з організаторів цих заворушень у 1889 році заарештовують, кидають до в’язниці і виключають з університету. Однак завдяки клопотанню таких знаменитостей, як І. Мечников та І. Сєченов, Данило Заболотний одержав дозвіл на складання державних екзаменів екстерном і отримав диплом І ступеня.

Після звільнення з-під арешту в 1889 року Д.К. Заболотний, якого вже цікавили проблеми бактеріології, почав працювати на Одеській бактеріологічній станції, організованій у 1886 р. Іллею Іллічем Мечниковим. Це була перша в Російській імперії бактеріологічна установа.
1890 року Данило Кирилович починає розробляти питання створення експериментальної моделі для вивчення збудника холери. У дослідах на ховрахах він переконливо довів етіологічну роль холерного вібріона в захворюванні на холеру, а також можливість ентеральної імунізації ховрахів проти хвороби. Проте Данило Кирилович добре усвідомлював, що для вирішення питань боротьби з інфекціями йому потрібна медична освіта, тому 1891 року вступив на III курс медичного факультету Київського імператорського університету Святого Володимира (нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка), який успішно закінчив 1894 року.
Вступивши до Київського університету, Данило Кирилович одразу поринув в атмосферу кипучої наукової творчості. Київська школа лікарів на той час славилася такими іменами, як Г.М. Мінх, В.В. Підвисоцький, В.К. Високович, О.Д. Павловський. Будучи студентом-медиком, Д.К. Заболотний виконав низку важливих наукових робіт. Велике значення мають його дослідження зі впливу збудників холери на ховрахів. Учений показав, що ці тварини дуже чутливі до холерного вібріона, але їх можна зробити несприйнятливими до холери за допомогою пероральної вакцинації. Уже в цих дослідженнях він розвивав слушну думку про те, що зараження тісно пов’язане з імунітетом організму.
Наступним кроком була перевірка й подальше опрацювання даних, отриманих на ховрахах, але вже у спостереженнях на людях. І ось 1893 року Д.К. Заболотний спільно з учнем і співробітником В.В. Підвисоцького Іваном Григоровичем Савченком, ризикуючи власними життями, здійснили героїчний і дуже небезпечний експеримент. Дослідники випили спочатку культуру убитих холерних мікробів, а потім культуру живих вірулентних вібріонів холери. Захворювання при цьому не настало. Експеримент Заболотного й Савченка мав виняткове наукове та практичне значення, оскільки вперше дав змогу поставити на наукову основу питання про вакцинацію проти холери. Він став вихідним для обґрунтування так званого методу пероральної вакцинації, який у подальшому набув широкого розвитку. Видатний науковець, лауреат Нобелівської премії в галузі фізіології та медицини 1908 року Ілля Мечников захоплювався сміливістю Заболотного і подаровану йому на згадку фотокартку підписав такими словами: «Безстрашному учневі від здивованого вчителя. З найкращими побажаннями у боротьбі з мікроскопічними ворогами».

Восени 1897 року надійшла тривожна звістка з Індії – у Бомбеї спалахнула епідемія чуми. Це викликало велике занепокоєння в багатьох країнах світу. Професор Київського університету В.К. Високович очолив наукову місію для вивчення епідемії чуми в Бомбеї і запропонував Д.К. Заболотному взяти участь у цій експедиції. В.К. Високович і Д.К. Заболотний виконали величезну роботу. Вони всебічно вивчили зміни, які спостерігаються в організмі при захворюванні на чуму; відкрили, що сироватки крові тих, хто перехворів на чуму, мають здатність склеювати чумні бактерії; встановили сприйнятливість мавп до чуми.
Поїздка до Індії стала чудовою школою для молодого Заболотного. Вона назавжди визначила його наукові та практичні інтереси й запалила в ньому нездоланне прагнення до кінця розкрити таємницю чуми. Данило Кирилович слушно вирішив насамперед дослідити чуму в осередках її постійної локалізації. Протягом кількох років після бомбейської експедиції він здійснив ще низку поїздок для боротьби з епідеміями інфекційних хвороб.
Від березня 1898 року Данила Кириловича прикомандирували до Інституту експериментальної медицини в Санкт-Петербурзі, де він мав робоче місце у відділі загальної бактеріології, очолюваному директором Інституту, відомим мікробіологом професором С.М. Виноградським. У цьому Інституті Д.К. Заболотний працював аж до 1928 р. В останні роки ХХ століття він часто виїздив на боротьбу з чумою в Аравію, Східну Монголію, Месопотамію, Шотландію, степи Киргизії, Поволжя й інші місця її спалахів.
За цей час талановитий учений накопичив величезний досвід і знання. Наукові результати поїздок виявилися надзвичайно важливими, особливо це стосується експедиції до Східної Монголії, де Д.К. Заболотний перебував близько восьми місяців і лише наприкінці цього періоду зумів розкрити головну таємницю чуми. Було зроблено відкриття, котре показало, що носіями збудника чуми і джерелом її розповсюдження є дуже поширені у степах гризуни, а саме – тарбагани. Під час виконання науково-дослідних робіт Данило Кирилович сам заразився чумою і врятувався лише завдяки використанню специфічної сироватки та своєму міцному здоров’ю. Найважливішим результатом роботи Д.К. Заболотного з дослідження чуми було встановлення факту природних вогнищ цієї інфекції. Крім того, він довів, що бубонна й легенева форми чуми мають різні прояви одного захворювання. Він з’ясував також роль комах у поширенні цієї інфекції, показав, що чумний мікроб може зберігатись у заморожених трупах упродовж тривалого часу, описав пустульозну форму чуми і знайшов псевдочумну бактерію.

Крім основної роботи з дослідження чуми, Д.К. Заболотний вивчав багато інших тяжких захворювань – холеру, сифіліс, висипний тиф тощо – й отримував надзвичайно важливі теоретичні та практичні результати.
Данило Кирилович брав участь у багатьох міжнародних з’їздах і конференціях. У 1911 р. він був делегатом від Російської імперії на Міжнародній конференції з чуми в Мукдені (Китай), у 1912 р. – на Міжнародній конференції з чуми, холери, жовтої лихоманки в Парижі. Його праці публікували найавторитетніші наукові журнали.
Д.К. Заболотний вдало поєднував наукову діяльність з педагогічною. Понад 30 років він завідував першою в Російській імперії кафедрою медичної бактеріології Жіночого медичного інституту в Петербурзі. Там учений створив маленьку виробничу лабораторію, в якій виготовляли черевнотифозні та холерні вакцини.
1918 року Данило Заболотний перебував в охопленому революцією Петрограді, де панувала кричуща антисанітарія, що й призвела до поширення холери. Учений запропонував програму невідкладних заходів, за якою при одному з відділів місцевого Інституту експериментальної медицини створив Вакцинно-сироваткову комісію та Бюро щеплювальних загонів. Саме з масовою вакцинацією виникли найбільші труднощі: як згадував Заболотний, бракувало навіть лабораторного посуду й живильних середовищ для приготування вакцин, тому вчені використовували будь-які підхожі підручні засоби.
1918 рік виявився для Д.К. Заболотного дуже тяжким. Скрутно жилось його родині у Петрограді. Дружина Людмила Владиславівна, котра давно хворіла на туберкульоз, почувалася дедалі гірше, і він вирішив відіслати її потягом у Чоботарку, а сам на прохання В.І. Вернадського і М.П. Василенка залишився в Києві у зв’язку з організацією Української академії наук. Дружина в дорозі померла, і він був змушений покинути Київ, аби поховати її біля батьківської хати в селі. Данило Кирилович втратив вірного друга й надійного супутника у житті. Стомлений і хворий, він майже на два роки залишився в Чоботарці – у міру своїх сил і можливостей продовжував лікарську та громадсько-організаторську роботу. Його любили й у кожній хаті приймали як дорогу та близьку людину.
1920 року Д.К. Заболотний на запрошення своїх друзів узяв участь в організації Одеської медичної академії та став її першим ректором. Тут він створив першу в світі кафедру епідеміології і керував нею впродовж усього періоду свого перебування в Одесі. Ця кафедра була великою радістю для Данила Кириловича.
1921 року Д.К. Заболотний тяжко захворів. Здолавши хворобу, 1922 року він повернувся до Петрограда і продовжив керувати кафедрою медичної бактеріології в Жіночому медичному інституті та відділом епідеміології в Інституті експериментальної медицини. Того ж року вченого обрали членом ЦВК СРСР і ВУЦВК та дійсним членом Всеукраїнської академії наук (ВУАН).
У 1924 р. Д.К. Заболотний заснував і очолив кафедру мікробіології і епідеміології у Військово-медичній академії в Ленінграді. Він добре розумів необхідність тісних, органічних зв’язків епідеміології з мікробіологією та часто висловлював цю думку в своїх виступах і друкованих працях.
Педагогічна робота завжди була покликанням Данила Кириловича. Чудовий оратор, він читав лекції з великим темпераментом, насичуючи їх новим матеріалом, ілюструючи прикладами зі власної практики. Д.К. Заболотний виховав цілу плеяду вчених. Майже всі видатні радянські епідеміологи були його учнями та послідовниками.

На неодноразові запрошення ЦККП(б)У і уряду УРСР він повернувся до Києва, щоб очолити ВУАН.
3 травня 1928 року Д.К. Заболотного обрали президентом ВУАН. На цій посаді він з особливим ентузіазмом розпочав реорганізацію діяльності Академії на основі перспективних напрямів розвитку народного господарства республіки, з урахуванням досягнень світової науки. У тодішніх складних умовах Д.К. Заболотному вдалося згуртувати колектив прогресивних учених, створити сприятливі умови для організації наукових досліджень в установах Академії, тісно пов’язаних із проблемами розвитку суспільства.
На жаль, Данило Кирилович очолював Всеукраїнську академію наук недовго – трохи більше, ніж півтора року, – однак в її історії та історії української науки загалом він посів визначне місце. Значущість його діяльності як президента полягає насамперед у великій організаційній роботі, спрямованій на тісний зв’язок наукових досліджень із практикою та запитами економіки. З огляду на це й постала необхідність змінити напрям наукової діяльності Академії наук. Було прийнято новий Статут Академії, проведено вибори 33-х нових академіків, серед яких, зокрема, обрано таких видатних наукових і громадських діячів, як П.Г. Тичина, О.О. Богомолець, О.Г. Шліхтер, Є.О. Патон, О.В. Леонтович, О.В. Палладін, Д.К. Третьяков, О.М. Динник та інші. Крім того, було організовано низку нових інститутів біологічного й технічного профілю. Академія дістала значну фінансову підтримку від Уряду республіки.
У 1928 р. Д.К. Заболотний створив у складі Академії Інститут мікробіології і епідеміології (нині – Інститут мікробіології і вірусології ім. Д.К. Заболотного НАН України), став його першим директором, багато уваги приділяв організації наукової роботи й оснащенню установи. Данило Кирилович мріяв про розвиток не лише медичної мікробіології, а й ґрунтової, технічної та інших її галузей.
Однак так плідно розпочата діяльність раптово обірвалася. У листопаді 1929 року Данило Кирилович, який завжди неуважно ставився до свого здоров’я, повертаючись до Києва з Ленінграда, куди він їздив для остаточної передачі справ на кафедрі, захворів на грип, що ускладнився запаленням легень, а потім і загальним сепсисом. 15 грудня 1929 року перестало битися серце видатного вченого та громадського діяча, вірного сина українського народу. Згідно із заповітом, його поховали в рідній Чоботарці поряд із дружиною.
Відеозапис документального фільму про видатного вченого-мікробіолога, епідеміолога, лікаря та велику людину дивіться за посиланням: https://youtu.be/SZxs3UAmo0A
(За інформацією Інституту мікробіології і вірусології ім. Д.К. Заболотного НАН України та Пресслужби НАН України)

Немає коментарів:

Дописати коментар