80 роковини трагедії Бабиного Яру

З 20 до 30 вересня розгорнуто книжкову виставку-пам`ять "Конвеєр смерті".

Також протягом третьої декади вересня відбуваються години пам`яті "Бабин Яр: історія мовою насилля".

29-30 вересня вшановуються 80-ті роковини від початку масових розстрілів, здійснених гітлерівцями у Бабиному Яру (29–30 вересня 1941 року). З метою гідного вшанування пам’яті жертв злочинів, скоєних нацистами під час окупації міста Києва в роки Другої світової війни, та у зв'язку з 80-ми роковинами від початку трагічних подій у Бабиному Яру – масового вбивства євреїв, українців, ромів та осіб інших національностей Президент України 15 грудня 2020 року підписав Указ № 567 “Про заходи у зв’язку з 80-ми роковинами трагедії Бабиного Яру та додаткові заходи щодо подальшого розвитку Національного історико-меморіального заповідника ''Бабин Яр"” .

Вшанування 80-х роковин трагедії Бабиного Яру відбувається під загальним гаслом "Бабин Яр-80. Жива пам`ять". 

Бабин Яр – місце пам’яті та некрополь близько 100 тисяч цивільних громадян і військовополонених, розстріляних нацистами у 1941–1943 роках. Серед них – євреї і роми, червоноармійці, комуністи, підпільники Організації українських націоналістів, “саботажники”, порушники комендантської години та навіть пацієнти психіатричної лікарні імені Павлова. Трагедія стала символом “Голокосту від куль” і нацистської політики масового знищення людей. Масові розстріли в Бабиному Яру розпочалися відразу після вступу нацистів та їхніх союзників до Києва у вересні 1941 року і відбувалися чи не щоденно до завершення окупації Києва. Найтрагічнішими стали 29–30 вересня, коли вбили майже 34 тисячі євреїв – мешканців Києва.

В німецьких донесеннях цю операцію назвали “гросакцією” 2 (“велика акція”, від нім. Großaktion). Формальним приводом до неї стала радянська диверсія зі знищення Хрещатика 24 вересня.

Нацистська операція в Бабиному Яру 29–30 вересня стала однією з наймасштабніших каральних акцій Другої світової війни. Більшість населених пунктів України мають свої більші чи менші “бабині яри” – місця нацистських розстрілів євреїв та інших жертв. Провідна роль у розстрілах кінця вересня початку жовтня 1941 року в Бабиному Яру належить зондеркоманді 4а під орудою штандартенфюрера СС Пауля Блобеля. Цей нацистський підрозділ здійснив також масові вбивства євреїв у Львові, Рівному, Луцьку, Новограді-Волинському, Житомирі, Білій Церкві та інших містах. Голокост – важка незагоєна рана в історії України в Другій світовій війні. Жертвами злочину стали близько півтора мільйона українських євреїв. Нацисти знищили їх як соціокультурну й етнорелігійну спільноту. Пам’ять про трагедію Бабиного Яру попри всі обставини завжди залишалася живою.

Перші художні твори на цю тему з’явилися вже в 1941– 1943 роках. Художник-етнограф Юрій Павлович щодня робив замальовки олівцем із натури. Першими художніми текстами стали поетичні твори Ольги Анстей та Людмили Титової. По війні радянський режим замовчував або спотворював пам’ять про жертв, намагався зруйнувати сам яр та навколишні кладовища. Проте це йому не вдалося. Бабин Яр залишався застереженням про небезпеку від ненависті, расизму, міжнаціональної ворожнечі, переслідування та знищення людей за етнічною, політичною, релігійною або іншими ознаками.

Пам’ять про Голокост і Бабин Яр, зокрема, це також вшанування рятівників, Праведників народів світу. Це почесне звання присуджують з 1963 року людям, які в роки нацистської окупації рятували євреїв від переслідувань та загибелі. Сьогодні Україна посідає четверте місце за кількістю Праведників народів світу серед країн, в яких встановлено факти порятунку євреїв. Станом на 1 січня 2021 року відомо імена 2673 Праведників з України.

(За інформаційними матеріалами Українського інституту національної пам`яті до Дня пам`яті трагедії Бабиного Яру)

Пропонуємо віртуальне знайомство з  матеріалами книжкової виставки:

БоровикМ. Друга світова війна та нацистська окупація у спогадах киян/ Микола Боровик, Наталія Дробкова, Тетяна Пастушенко.-Київ: Саміт-книга, 2020.-352 с.

Ця книга про Київ і киян, в якій публікуються усні автобіографічні історії жителів міста, які були свідками Другої світової війни. Спогади записали студенти Київського національного університету імені Тараса Шевченка в рамках усноісторичного проєкту "Україна в роки Другої світової війни: повсякденний досвід виживання".

Зубанич Ф. Посеред крику біди: Книга-колаж про українських "Праведників народів світу"/Федір Зубанич.-Київ: Веселка, 2004.-174 с.: іл.

На численних фактах і документах Федір Зубанич показав, як у роки воєнного лихоліття українці ціною власного життя рятували євреїв від неминучої смерті, яку їм готували нацисти. Таких рятівників Держава Ізраїль назвала "Праведниками народів світу". Книжку видано за підтримки Єврейського Агентства "Сохнут-Україна".

Київ під окупацією. Винищення населення//Ілюстрована історія Києва.-:Фенікс, 2012.-С.258-265.

На сторінках видання розповідається про вступ нацистських військ до Києва, підриви і підпали нашого міста, створення поліційних установ, окупаційний режим та винищення населення, передусім євреїв, у Бабиному Яру.

Кузнецов А. Бабин Яр/Анатолій Кузнецов.-Київ: "САМІТ-КНИГА", 2009.-352 с.

Автор книги народився та виріс у Києві, на Куренівці, неподалік від великого яру, назва якого свого часу була відома тільки місцевим мешканцям: Бабин Яр. Перед війною це було місце дитячих забав. більш як 2 роки воно було забороненою зоною, з дротом під високим струмом, з табором, на заслонах якого було написано, що по кожному, хто наблизиться, буде відкрито вогонь. Далі відразу, в один день, Бабин Яр став відомим усьому світу. Кожного дня тут розстрілювали євреїв, росіян, українців...

Про цю книгу краще за все сказати словами самого автора: "Я пишу так, начебто присягаюся за юридичне свідчення на найвищому чесному суді і відповідаю за кожне слово. У цій книзі оповіджено тільки правду - ТАК ЯК ЦЕ БУЛО".

Павличко Д. БАБИН ЯР. Реквієм/ Дмитро Павличко. Твори. Т2.: Поезія , 1989-2000.-Київ: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2010.-С.162-165.

Потужна енергетика поезії Дмитра Павличка увібрала рясні громовиці двадцятого століття, трагізм і велич української історії, пекучі проблеми загальнолюдського, національного та індивідуального буття. Зокрема, поезія, присвячена трагедії Бабиного Яру. Душа поета болить за людські долі, людські трагедії.

"...Великий Боже, ми з Твоєї згоди

Проходимо дорогу в Бабин Яр,

Де смертю Ти поєднуєш народи,

Щоб зберегти життя й свободи дар.

Втиши плачі і зойки в тьмі глибокій,

Серця розбиті ласкою вгорни!

Даруй святому праху вічний спокій,

Благословенні, непробудні сни!..."

(Дмитро Павличко, 1990 уривок з поезії "Бабин Яр")

 

Пам`ятаймо!

До 155-річчя від дня народження М. С. Грушевського, українського історика, державного і громадсько-політичного діяча, першого Президента України

З 20 до 30 вересня представлено книжкову виставку-портрет "Писав і творив українську історію".

Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 р. у м. Холмі (тепер місто Хелм на території Польщі). Походив, як пише він у своїй біографії, з бідної родини Грушів (пізніше Грушевських), що гніздилася в Чигиринському повіті. Були це переважно дячки й паламарі. Дід Михайла, Федір, переїхав свого часу під Київ, у село Лісники, що допомогло батькові Грушевського, Сергію Федоровичу, здобути освіту і присвятити себе педагогічній діяльності.

Дитячі роки Михайло провів на Північному Кавказі, куди батько переїхав працювати, - спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі зрідка відвідуючи Україну.

1880 р. М. Грушевський вступив до Тифліської гімназії, у якій діставав і читав літературу з історії, літератури, етнографії України. У гімназії Грушевський робить і перші спроби пера (написав кілька оповідань, про які схвально відгукнувся І. Нечуй-Левицький). Після закінчення гімназії Михайло мріяв потрапити до Києва. Проте батько довго не погоджувався відпускати хлопця до "матері міст руських", боячись українського запалу Михайла і наляканий тодішніми студентськими "історіями". Однак згодом батько все ж дає згоду на поїздку сина до Києва.

Протягом 1886 -1890 pp. Михайло навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. На третьому курсі Грушевський почав виконувати наукову роботу, запропоновану професором Антоновичем, "История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века". Праця отримала золоту медаль, і Михайла залишили при університеті на кафедрі російської історії.

Протягом 1890-1894 pp. Грушевський працював при Київському університеті як професорський стипендіат.

На початку 1891 р. професор Антонович, повернувшись із подорожі у Галичину, запропонував Грушевському очолити кафедру історії України, яку планувалося згодом відкрити у Львівському університеті. Молодий учений прийняв цю пропозицію.

У травні 1894 р. Грушевський захистив дисертацію на ступінь магістра. Того ж року він переїхав до Львова й очолив новостворену кафедру всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи. Брав активну участь у діяльності Наукового товариства імені Шевченка, очоливши його 1897 року. Працюючи у Львові, Грушевський гостро відчув ставлення поляків до української культури, українського етносу. З цієї причини погіршилися стосунки Грушевського із польською університетською колегією.

Навіть за несприятливих для роботи умов Грушевський плідно працює. У Львівському університеті він розробив і читав протягом семи семестрів загальний курс історії України. Цей лекційний курс мав стати основою майбутньої книги.

Протягом 1897-1898 pp. Грушевський написав і видав перший том "Історії України-Руси", 1898 р. - другий том, а протягом 1900 р. - третій, що містив давній період історії України.

Починаючи з 1906 р. діяльність Грушевського дедалі більше зміщується до Києва, на Лівобережну Україну. Цього ж року він їздив до Петербурга і брав участь у роботі української фракції І Державної думи та Українського клубу і редакції заснованого тоді "Украинского вестника".

1907 p. Грушевський у Києві керував Українським науковим товариством (УНТ), яке, за його задумом, мало стати фундаментом майбутньої Академії наук України. 1910 р. Грушевський випустив першу частину першого тому "Киевская Русь", протягом 1913-1914 pp. - два томи "Истории украинского казачества" .

Початок Першої світової війни застав Грушевського в Карпатах на відпочинку. Звідти він із сім'єю від'їжджає до Відня, а потім через Італію та Румунію повертається до Києва. У середині грудня 1914 р. Грушевського заарештовують, обвинувачуючи у причетності до створення Легіону Українських січових стрільців. У лютому 1915 р. М.С. Грушевського висилають етапом до Сибіру як українського сепаратиста і "мазепинця". Проте заслання в Сибір замінили засланням до м. Симбірська, де Грушевський прожив до осені 1915 р. Згодом його переводять до Казані, а потім до Москви, під нагляд поліції і з позбавленням права педагогічної та громадсько-політичної діяльності.

У Москві М.С. Грушевський продовжує роботу над багатотомною "Історією України-Руси".

Лютнева революція у Петрограді дала Грушевському волю. 4 березня в Києві утворюється Центральна рада, яка взяла на себе функцію центрального органу руху українського громадянства за "своє право і втрачені вольності". М. Грушевського заочно обирають головою Центральної ради. 12 березня 1917 р. він повертається з Москви до Києва. 14 місяців, протягом яких існувала Центральна рада (з березня 1917-го по 1918 p.), М. Грушевський був її незмінним головою - першим спікером першого українського парламенту. 10 червня 1917 р. Центральна рада першим своїм Універсалом проголосила автономію України у складі Російської федеративної республіки, а 15 червня обрала і затвердила перший український уряд на чолі з В. Винниченком.

29 квітня 1918 р. Центральна рада обрала Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки, започаткувавши інститут президентства у нашій країні.

З падінням Центральної ради, після перевороту гетьмана П. Скоропадського Грушевський знаходився в підпіллі і переховувався за межами Києва. До міста він повернувся в грудні 1918 p., коли припинила своє існування Гетьманська держава.

На початку лютого 1919 р. Грушевський виїхав спочатку до Кам'янця-Подільського, де редагував газету "Голос Поділля" і працював над підручником "Історія України для трудової школи", а згодом - за кордон у складі делегації Української партії есерів на конференцію II Інтернаціоналу. Перебуваючи в еміграції, Михайло Сергійович змушений був змінювати місця проживання, мешкаючи із сім'єю то в Празі, то у Відні, то в Женеві. У цей час Грушевський редагував часописи "Борітеся - поборете!", "Наш стяг", а також плідно працював над багатотомною "Історією української літератури". В еміграції Грушевський дедалі більше відходить від політики й повертається до науки; повністю поринає в роботу в Українському соціологічному інституті в Празі. Разом з дочкою Катериною видає французькою мовою книги "Початок соціалістичного руху на Україні і женевський соцгурток", "З історії релігійної думки на Україні" та інші. Оселившись 1922 року в Бадені під Віднем, Грушевський займається лише "Історією української літератури" (написав чотири томи).

Восени 1923 р. М.С. Грушевського обирають дійсним членом Всеукраїнської академії наук (ВУАН). У березні 1924 р. він приїздить із сім'єю до Києва, сподіваючись завершити працю над багатотомною "Історією України-Руси". У січні 1929 р. Михайла Сергійовича, єдиного з тодішніх членів Всеукраїнської академії наук, було обрано дійсним членом Академії наук СРСР. Атмосфера репресій 1930-х pp. не оминула й Михайла Грушевського. Дедалі ширше почала розгортатися кампанія проти історичної школи, яку він створив після повернення з еміграції в Україну. Більшовики взяли курс на створення безнаціонального радянського суспільства, тому Грушевський був більше не потрібний. Ученого заарештовують, звинувачують в антирадянській діяльності та організації "Українського національного центру", проте через деякий час відпускають і забирають з Києва до Москви на постійне місце проживання.

Останні три роки життя, проживаючи в Москві, Грушевський як академік АН СРСР працював над "Історією України-Руси". І сьогодні цей твір - найповніша історія нашої держави.

Помер Михайло Сергійович раптово, 25 листопада 1934 p., на 68-му році життя в Кисловодську, де він перебував на відпочинку в санаторії. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Його ім'я присвоєно Інституту української археографії та джерелознавства НАН України.

У 1991 році заснована академічна премія імені М. С. Грушевського.

27 вересня-Міжнародний день туризму

27 вересня відбулась краєзнавча година "Ми усі мандрівники!" (Туристичні маршрути країни).

27 вересня – Всесвітній день туризму (World Tourism Day)

Всесвітній день туризму заснований Генеральною асамблеєю Всесвітньої туристичної організації в 1979 році в іспанському місті Торремоліно. Указом Президента України від 21 вересня 1998 року було встановлено, що 27 вересня в Україні щороку відзначатиметься День туризму.

Мета свята – пропаганда туризму, висвітлення його внеску в економіку світової спільноти, розвитку зв’язків між народами різних країн.

Це свято кожного, хто хоч раз відчув себе мандрівником, вибравшись зі щоденної буденної метушні на берег річки, в ліс, в поле або в інші місця, якими так багата наша земля. І, звичайно ж, це свято тих, хто безпосередньо працює у сфері туристичного бізнесу: співробітників туристичних компаній, музейних працівників, керівників і персоналу готельних комплексів – усіх, хто професійно забезпечує повноцінний відпочинок.

Свято відзначають в більшості країн світу вже понад З0 років. У цей день проходять зльоти туристів, святкові заходи і фестивалі, присвячені туризму і туристичному бізнесу.

(За матеріалами https://www.ecoleague.net/forumy-konferentsii-kruhli-stoly-seminary/ekolohichnyi-kalendar/veresen/item/469-vsesvitnii-den-turyzmu).

За допомогою цікавих видань ми поринули у віртуальну подорож головними туристичними принадами нашого краю. Моря й гори, замки та парки, славетні міста та величні храми постали в ореолі старовинних легенд і науково виважених фактів.

29 вересня виповнюється 95 років від відкриття Києво-Печерського історико-культурного заповідника, тому відбувся огляд інформаційної викладки "Цікаві факти про Києво-Печерську Лавру".

Києво-Печерська лавра – православний монастир, заснований у 1051 р. монахами Антонієм і Феодосієм поблизу Києва.

В одинадцятому столітті монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства в Київській Русі. У дванадцятому столітті монастир отримав статус «лаври» — головного великого монастиря.

Назва лаври «Печерська» походить від слова «печери», бо саме у печерах на її території оселялись перші монахи. Частими відвідувачами печерного монастиря були князь Ізяслав, син Київського князя Ярослава Мудрого та київська знать, яка жертвувала кошти на будівництво наземного храму та келій.

Монахи Києво-Печерської обителі і, насамперед, відлюдники, вирізнялися високою моральністю та подвижництвом.

Декотрі ченці що жили в печерах добровільно ставали затворниками. Вхід в їх келію закривався, а їжа і питво подавалися через невеликі віконця. Якщо подана їжа залишалася незайманою протягом декількох днів, то ченці розуміли, що до затворника прийшла смерть. У цьому випадку двері замуровували на три роки. Через три роки перевіряли мощі. Якщо вони залишалися недоторканими тлінням – затворника зараховували до лику святих.

Вимірювання показали, що довжина Ближніх – більше 350 м, Дальніх – близько 500. Катакомби вириті на глибині від 5 до 15 м від поверхні в шарі пористого пісковика. Яка загальна довжина печер Києво-Печерської лаври, не може сказати ніхто. Деякі відомі історики стверджували, що вони тягнуться від Києво-Печерської лаври до Чернігова, а інші вважали, що до Почаївської.

І Ближні та Дальні печери мають по три підземних церкви. До речі, вільний вхід відкритий не в усі з них. Всього в Лаврських печерах міститься 118 мощей і 32 «мироточиві глави», хоча це не всі поховання в печерах. При археологічних розкопках було знайдено декілька масових поховань. Написи на стіні повідомляють, що тут поховані жертви Батиєва погрому Києва в 1240 році.

У період німецької окупації Києва в Лаврі було організовано поліцейську дільницю, де окупаційною владою було вбито близько 500 мирних громадян.

У музеях і фондах, розташованих на території Києво-Печерської лаври, можна побачити рукописи стародрукованих книг, колекцію тканин і вишивок. Особливий інтерес викликає колекція з дорогоцінних металів, стародавні гравюри і твори сучасних художників.

На території Лаври поховано багато видатних осіб: монахи Антоній, Авраамій, Агапій, Еразм та Феодосій Печерські, князі Олелько Володимирович, Скиргайло Ольгердович, митрополит Петро Могила, друкар Беринда Памво, біля трапезної — генеральний суддя українського війська Кочубей Василь і полтавський полковник Іван Іскра. У церкві Спаса на Берестові — засновник Москви Юрій Долгорукий.

Згідно з давньоруських билин, в печерах Лаври лежить і тіло воїна Іллі Муромця. Цей факт не згадується в “Києво-Печерському Патерику”, але відображений у ряді інших письмових джерел. Зріст подвижника становив 177 см. На його тілі виявлено бойові рани, одна з яких і стала, мабуть, смертельною.

Навпроти Святих воріт Лаври знаходився жіночий Вознесенський Києво-Печерський монастир. Деякий час його ігуменею була мати Мазепи. Монастир проіснував до 1711-1712 років. Після цього, його скасовують, чому є два можливих пояснення. За однією з них це була помста царя Петра I, за зраду Гетьмана Мазепи і його перехід на бік шведів. Друге пояснення таке: на території Лаври просто почалося будівництво фортеці, у зв’язку з цим, потрібно було перетворити околиці. На користь першої точки зору говорить те, що багато споруд Вознесенського монастиря після його скасування залишалися на місці.

У 1731-1744 роках була споруджена зведена Велика лаврська дзвіниця, її висота 96 метрів. У той час вона була грандіозною баштовою спорудою. Дзвіниця знаходиться під нахилом на 62 сантиметри в північно-східному напрямку. Пов’язано це може бути з її перебуванням поруч зі зсувними схилами високого правого берега Дніпра. На відміну Пізанської вежі, нахил Лаврської дзвіниці не збільшується.

Лаврським курантам вже 117 років. Вони були встановлені ще в 1903 році досі не потребують ремонту, хоча їх гарантійний термін становив всього 15 років.

Один з цікавих фактів пов’язаний з архітектором Ф. б. Растреллі. Зовсім недавно вважалося, що він бував у Києві неодноразово, доказом чому служили складені і підписані ним креслення лаврських підземель. Крім того, в 1749-1762 рр. він зводив там храм св. Апостола Андрія Первозванного. Останні дослідження показали, що архітектор ніколи не відвідував Київ. Його проект Свято-Андріївського храму довелося редагувати, оскільки архітектор не знав рельєфу.

Пережити радянську антирелігійну політику Лаврі допоміг статус музею.

«Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник» — музейний комплекс, що діє на території Києво-Печерської лаври. Був заснований у 1922 році.

29 вересня 1926 ВУЦВК і Рада Народних Комісарів УСРР ухвалили постанову «Про визнання колишньої Києво-Печерської лаври історико-культурним державним заповідником і перетворення її на Всеукраїнський музейний городок». Згідно з постановою, до складу заповідника увійшли: Музей культів і побуту, музеї нумізматики, староукраїнської будівельної техніки, українських старожитностей, І Всеукраїнська реставраційна майстерня, друкарня Всеукраїнської академії наук, храми, фортечні мури, Ближні та Дальні печери, дзвіниці, архівний фонд Києво-Печерської лаври, бібліотеки.

У роки Другої світової війни значну частину пам'яток було пошкоджено, комуністами підірвано головний храм монастиря — Успенський собор.

У листопаді 1943 заповідник відновив свою діяльність. Протягом 1950-1990-х провадив значні відновлювальні та ремонтно-реставраційні роботи.

14-та сесія Міжурядового комітету ЮНЕСКО у 1990 внесла Києво-Печерську лавру до Списку пам'яток всесвітньої культурної спадщини.

Указом Президента України від 13 березня 1996 заповідникові надано статус національного.

У серпні 2000 відбулося освячення відбудованого Успенського собору.

Заповідник видає книги, каталоги виставок, збірники наукових праць «Лаврський альманах», «Могилянські читання» тощо.

Сьогодні на території розташовано : Книги і друкарства України Музей, Історичних коштовностей України Музей; Українського народного декоративного мистецтва Національний музей; Театрального, музичного та кіномистецтва України Музей, Виставка мікромініатюр М. Сядристого, Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. О. Гончара, Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, Пам’яткоохоронних досліджень Науково-дослідний інститут та ін. установи.

 Від краси та величі рідного краю 

 просто перехоплює подих 

 і надихає на власну подорож!